Банальність
брутальності
Тридцять три дні окупації у будинку №17, Буча, Україна
Яна Корнійчук та Олена Логінова. Фото Яків Любчич.
28 березня, 18:54
Російська окупація Бучі тривала лише 33 дні — з кінця лютого до 1 квітня цього року — але вже стала символом жорстокості.
Масові вбивства мирних жителів потрапили у заголовки медіа у всьому світі. Журналісти та чиновники кинулися до передмістя Києва, щоб поспілкуватися з тими, хто вижив, та зібрати докази скоєння воєнних злочинів.
Але як це було — пережити 33 дні окупації?
OCCRP разом з партнерською організацією в Україні «Слідство.Інфо» отримали листування у Телеграм-чаті, яким користуються 88 мешканців однієї багатоповерхівки у Бучі — «будинку №17».
Будівлю звели у часи занепаду Радянського Союзу для розселення працівників склозаводу, розташованого через дорогу. Багато старших мешканців знають одне одного ще відтоді, коли вони працювали разом, виготовляючи скляні труби та вікна на заводі по вулиці Яблунській, що перетинає місто по діагоналі.
Буча знаходиться за 25 км на захід від Києва. Будинок №17 — на південному заході міста, у промисловій зоні.
До війни у будинку радянських часів проживало кілька сотень мешканців.
У березні та квітні, коли тривала боротьба з жахами війни, а в бучанців стріляли на вулицях та у їхніх домівках, їм доводилося шукати дрова та прісну воду. Тоді мешканці будинку надсилали одне одному тисячі текстових і голосових повідомлень разом із фотографіями, мемами та відео, створюючи неповторний відбиток життя в окупації.
Листування у таких чатах більш заплутані, ніж інші розповіді про війну. Погляд із будинку №17 міг бути вузьким, недоладним, хаотичним, а часом і дуже спрощеним, адже його мешканці відчайдушно намагалися зібратися докупи та зрозуміти, що відбувається навколо них.
Вибухи, стрілянина та постійний страх перемежовувалися панікою, нудьгою та суперечками із сусідами. Але також і взаємодопомогою та співчуттям.
«Хто з нас залишився, у нас близькі стосунки. Ми ніби океан перепливли або землетрус пережили,» — розповіла Ірина, яка живе у 17-му будинку майже чотири десятиліття.
Згадуючи життя до початку війни, вона каже: «Ми навіть не уявляли, як добре ми жили! І ще щось буркотіли: то на роботу не хотілося, то ще щось…»
«Боже, краще б я на роботу їздила, щоб такого тільки не бачити.»
Російські танки зайшли в Бучу 27 лютого.
Жителі будинку №17 зіткнулися з війною віч-на-віч.
5 березня, 16:22
Після пожежі 5 березня сильно постраждали верхні поверхи будинку.
У травні журналісти відвідали будинок №17, щоб поспілкуватися з мешканцями та учасниками Телеграм-чату і краще зрозуміти, що насправді відбувалося під час подій, описаних у листуваннях.
Вони поговорили з мешканцями та отримали дозвіл опублікувати листування з чату. (Люди, з якими не вдалося зв’язатися або які попросили не називати їхні імена, отримали псевдоніми. Деякі переписки були скорочені для ясності.)
У Михайла, склороба на пенсії, після низки безсонних ночей сталася пожежа. Він просто перестав лягати спати. Натомість він уривчасто дрімав на своєму дивані вночі, повністю одягнений. А біля ніг чоловіка згорнувся клубочком його кіт Джек.
«Вночі ж не можна було виспатися, — згадує він. — Тільки задрімаєш — бабах!»
Удень 5 березня він знову лежав на дивані з Джеком, намагаючись трохи відпочити. Чоловік щойно заснув, коли влучив снаряд.
«Я відкрив очі і нічого не бачу. Штукатурка облетіла вся, стеля впала.» «Добре, що у мене звичка спати з відкритим ротом, бо перепонки полопалися б.»
Михайло
Михайло показує фото того, що залишилося від його квартири.
Михайлові вдалося вибратися зі своєї квартири та ще й врятувати з полум’я сусіда. Разом вони гасили вогонь піском.
Потім він взявся до інших важливих справ — зокрема, до пошуків кота Джека, який втік з квартири після влучання першого снаряда.
Його донька спробувала допомогти, надіславши повідомлення до чату будинку №17.
6 березня, 12:38
Знайшовши Джека, Михайло по-філософськи поставився до його втечі.
«Чого він втік?», — запитав він риторично, перш ніж сам і відповів на власне запитання.
«От хотілося йому вийти, шукав щастя».
Інші мешканці будинку №17 не могли втекти. Більшість з тих, хто залишився під час війни, були літніми людьми чи мали інвалідність. Багато з них — колишні склороби та їхні сім’ї, адже навпроти знаходиться Бучанський склозавод.
64-річний Сергій Садиков був у своїй квартирі на 8-му поверсі, коли почалася пожежа.
Колись Садиков працював на заводі, але його здоров’я погіршилося і він погано ходив, тому рідко відходив від свого помешкання. Коли журналісти побували у будинку №17, то знайшли рештки тіла Садикова серед уламків його квартири.
«У нього дуже хворі ноги були, він залишився у квартирі», — розповіла сусідка на ім’я Люба.
«Він у тій хаті і згорів.»
Ірина
65-річна Ірина досі пам’ятає день, коли вона переїхала до своєї нової квартири у цьому будинку - 7 березня 1984 року. Вона та її сім’я чотири роки чекали у черзі на житло.
Воно було щойно збудоване — ще навіть не підключили до опалення. Але Ірина все одно була у захваті, що її дім тепер так близько до роботи.
Та раптом близькість будинку до склозаводу перетворилася на проблему.
Наприкінці лютого склозавод захопили російські солдати та розмістилися у його приміщеннях.
Мешканці остерігалися виходити на вулицю через страх перестріти там російських військових. У будинковому чаті вони обговорювали, що робитимуть, якщо зустрінуться з російським солдатом.
Попри ці застереження, мешканця будинку №17 на прізвище Бабак застрелили, коли він перебігав з одного під’їзду будинку до іншого.
«Вискочив з другого під’їзду чоловік, вони йому кричали “стій!”», — розповіла Ірина.
«А він не стояв. Ми ж не знали, що воно таке. І вони по ньому (вистрелили - Ред.) — це перший покійник.»
Потім були інші.
Сергій Семенюк загинув, коли шукав сухі дрова. Його мати Галина померла від раку без лікарів. Віталій Недашківський так і не повернувся з продуктового магазину.
Недашківський — охоронець, який жив з матір’ю-прибиральницею — поважав чистоту, але любив випити. Він часто допомагав своїй мамі мити під’їзди у будинку.
«Його забили, просто забили, — розповіла Ірина. — Вони, може, були якраз тоді, коли він п’яний прийшов. Вони у нього не стріляли. Просто прикладами чи чимось таким його забили.»
Того дня Недашківський додому не повернувся. Місцеві жителі повідомили, що бачили його мертвим біля продуктового магазину, але його тіло так і не знайшли.
Навіть якби знайшли, шансів на гідне поховання чи взагалі на поховання тоді не було. Росіяни наказали залишити трупи там, де вони лежали.
«Вони сказали: “Нет. Хоронить вы не будете. Покуда холодно, пускай лежат”», — згадує Ірина.
Через деякий час місцеві жителі вирішили перенести кілька трупів у покинутий автобус біля 17-го будинку.
«То у нас в автобусі вже ціле кладовище зібралося,» — розповіла Ірина.
Під час окупації всі були в емоційно нестабільному стані. У Телеграм-чаті сусідів час від часу починалися суперечки, особливо коли здавалося, що хтось привертає увагу російських військових до будинку.
Схвильовані мешканці звинуватили сусіда-курця у тому, що він — «наркоман» і наразив на небезпеку всіх мешканців будинку №17, бо нібито через нього будинок обстріляли. Правда виявилася складнішою.
Власниця квартири вирішила пояснити ситуацію:
Син Ірини, якого інші мешканці звинуватили у тому, що через нього росіяни стріляли у будинок.
Кілька днів потому спалахнули нові суперечки.
Мешканцям наказали вночі дотримуватися режиму світломаскування — переконатися, що у будинку немає світла, щоб російські солдати не почали обстріли.
Та одна з сімей, що виїхала з будинку, забула вимкнути новорічну гірлянду з вогниками: це викликало напруження серед сусідів ще до війни. Мешканці будинку були розлючені та намагалися зв’язатися з власниками квартири, щоб вони якось відключили гірлянду.
У середині березня у чаті будинку №17 з’явилися чутки про двох бучанських дівчат, які нібито співпрацюють з росіянами.
У мемах та обговореннях в інтернеті їх звинувачували у гріхах воєнного часу: дівчата нібито випивали та вживали наркотики з російськими загарбниками, спали з ними та зраджували українських солдатів, видаючи ворогові секретні дані.
14 березня, 16:01
Але через два місяці мешканці побачили наслідки своїх суджень про цих жінок. Як виявилося, більшість балачок були просто чутками.
«Справа в тому, що їх відпустили, бо (органи влади - Ред.) не знайшли достатньо доказів,» — розповіла Ірина.
Репортер Яна Корнійчук спілкується з мешканцями 17 ого будинку.
Ближче до кінця окупації ставало дедалі страшніше. До Бучі увійшли нові військові і жителі швидко переконалися, що вони — значно жорстокіші та більш загартовані у боях, ніж попередні окупанти.
Спостереження місцевих підтверджуються й іншими свідченнями. У травні агенція Reuters з посиланням на місцевих жителів повідомляла про таємничого нового командира, який прибув до Бучі в середині березня. З його прибуттям повʼязують сплеск насильства та нових проявів жорстокості.
У чаті почали зʼявлятися нові повідомлення про насильство.
Жінка, яка загинула того дня, 60-річна Валентина, колишня медсестра, яка мешкала у сусідньому будинку. Схоже, вона жила сама — її єдина донька виросла і залишила батьківську домівку.
Вона використовувала спеціальне місце біля 17-го будинку, яке облаштували мешканці, щоб готувати гарячі страви: цегла, складена купою в імпровізованій ямі для багаття.
Налякана раптовим пострілом, вона кинулася, у паніці забувши про попередження ніколи не тікати.
«Я була вражена,» — каже Ірина. «Це ж не те, що вона вперше була. Вона й раніше бувала і уже знала все це. Взяла і побігла. То з переляку, мабуть.»
«Хороша була жіночка…»
Того ж тижня кілька порожніх квартир у будинку №17 були пограбовані.
Мешканці поділилися новиною у Телеграм-чаті, але не могли зрозуміти, хто саме займався мародерством: «рашисти» чи зневірені місцеві жителі.
У Телеграм-чаті зафіксовано не всі жахи, які спіткали мешканців 17-го будинку.
Поки Михайло та Ірина спілкувалися з журналісткою, до будинку повернулася їхня сусідка Люба.
Ірина покликала її та запитала, чи не хоче вона поділитися своєю історією. Люба не була у будинковому чаті, бо не користується додатком Телеграм.
У будинку №17 Люба славилася своїм вмінням смачно готувати та любов’ю до чоловіка.
Толік та Люба були знайомі з дитинства. Виросли разом і згодом народили двох дітей. Толік працював будівельником. Вдома він був охайним: щоранку голився під холодною водою перед тим, як їсти ситний український сніданок.
Коли почалася війна, Толік зовсім трохи змінив свої щоденні звички, забираючи свій скромний сніданок — гречану кашу та чай — у підвал, щоб їсти, не боячись авіаудару.
«Я й кажу: “Толя, візьми ще пару ложечок гречки”», — згадує Люба. «Він поїв.»
Люба розмовляє з сусідами.
Після сніданку Толік піднявся нагору, до лавочки біля будинку. Він допомагав сусідові перев’язати рану на нозі.
Чоловік скрикнув.
«Не кричи, бо прийдуть сюди добивати нас!», — швидко відповів йому Толік.
Але було вже запізно.
«Він як стояв напівзігнувшись біля лавки, так його і розрешетили з ніг до голови - повністю,» — згадує Люба.
«Там сліди від куль так і лишилися.»
Пізніше того ж дня Росія оголосила, що виведе війська з передмість Києва, визнавши поразку на першому етапі війни.
Через два дні українська армія повернула контроль над Бучею.
«Перші машини їхали з нашими прапорами, — пригадує Ірина. «Я думала, що серце лопне. Хлопці, наші, Боже… Ми так плакали, що це капець!»
Минуть місяці, перш ніж стануть зрозумілі масштаби різанини у Бучі. Містом через кожні кілька метрів на деяких ділянках вулиці Яблунської були розкидані трупи людей. Їх стільки, що місцева поліція запустила власний Телеграм-канал, щоб ідентифікувати вбитих.
Згідно з підрахунками, які нещодавно оголосив мер, загинули 419 людей.
У будинку №17 життя потроху повертається до звичного.
Сім’я Г. повернулася додому у квітні і вимкнула свою новорічну гірлянду. Михайло переїхав до сина у сусіднє передмістя, але досі приїздить до Бучі.
Через два місяці тіло Віталія Недашківського, який загинув біля магазину ще у березні, нарешті знайшли та передали родині.
Його кинули у братську могилу без телефону та ключів, що ускладнило спроби упізнати його.
Нещодавно його перепоховали у окремій могилі на місцевому кладовищі.
Під час нещодавнього візиту до Бучі журналістка побачила паростки життя, яке поступово повертається до будинку №17. Був суботній вечір, малі діти гралися на майданчику у дворі, а кілька людей вигулювали своїх собак.
Верхні поверхи будинку все ще обвуглені і непридатні для проживання. Та ніхто не спить спокійно. Влада попросила жителів Бучі тримати тривожну валізку під рукою на випадок, якщо треба буде швидко тікати з міста. Ірина зібрала у свою сумку таблетки від тиску, білизну, шкарпетки та теплий одяг.
«Я сиджу як на голках. Щось ще буде,» — каже вона. «Бажано, щоб все вийшло гарно.»
«Але це життя.»
